«Театр починається з вішалки» — цю крилату фразу чув, мабуть, кожен. Її традиційно пов’язують із Костянтином Станіславським, хоча саме в такому формулюванні вона навряд чи належала йому. Та суть вислову від цього не змінюється: враження про театр складається задовго до того, як на сцені пролунає перша репліка. Театр починається ще й із режисерського задуму, запаху свіжопофарбованих декорацій, нервових перевірок світлової партитури, сотень метрів кабелів, десятків костюмів, які потрібно встигнути випрасувати, і працівника сцени, що за пів хвилини до виходу акторів гарячково шукає той самий капелюх, без якого головний герой раптом перестає бути головним.
Це особливо актуально, коли йдеться про Бірмінгем — місто з давніми театральними традиціями, сильними творчими школами та сценою, за якою роками працювали сотні людей найрізноманітніших професій. Адже вистава — це завжди командна робота, де кожен знає свою роль, навіть якщо глядач ніколи не побачить його обличчя. Але, щоб усе це збагнути, слід зазирнути туди, куди під час вистави вхід зазвичай заборонений, — за лаштунки бірмінгемських театрів. А ще більше цікавих історій про культурне життя міста можна знайти на birmingham-trend.com.
За лаштунками бірмінгемських театрів: режисер, який бачить виставу першим
Перед тим як актори вийдуть на сцену, хтось має відповісти на, здавалося б, просте запитання: а що саме вони гратимуть? І ні, правильна відповідь — не «Шекспіра», «Карпенка-Карого» чи сучасну драму. Кожну п’єсу можна поставити десятками різних способів: зробити комедію трагічною, трагедію — іронічною, а класичний твір перенести з королівського палацу до звичайної бірмінгемської багатоповерхівки.
Саме тому режисера часто називають головним архітектором вистави. Він першим бачить майбутню постановку у власній уяві, а вже потім переконує всіх інших, що вона має виглядати саме так, а не інакше.
Робота режисера значно ширша, ніж просто сказати акторові: «Тут говоріть голосніше, а сюди вийдіть трохи лівіше». Саме він добирає акторський склад, визначає темп вистави, працює над характерами персонажів, погоджує сценографію, костюми, світлове й музичне оформлення. Іншими словами, режисер стає людиною, яка об’єднує десятки творчих і технічних професій у єдиний механізм. Якщо порівнювати театр з оркестром, то актори — це музиканти, а режисер — диригент, без якого навіть найталановитіші виконавці навряд чи заграють злагоджено.
Для Бірмінгема ця професія має особливе значення. Саме тут понад століття формується одна з найсильніших театральних традицій Великої Британії, а місцеві режисери нерідко визначають творчий курс цілих театрів. Так, одним із найвідоміших сучасних постановників міста є Iqbal Khan — асоційований режисер Birmingham Repertory Theatre. Він став відомим завдяки сміливим інтерпретаціям класики, співпраці з Royal Shakespeare Company та постановці церемонії відкриття Ігор Співдружності 2022 року в Бірмінгемі.
Не менш помітний слід залишили й художні керівники Birmingham Rep різних років. Rachel Kavanaugh стала першою жінкою, яка очолила театр як художня керівниця, а її масштабна сценічна версія трилогії His Dark Materials продемонструвала, що Бірмінгем здатний створювати постановки на рівні провідних театрів країни. Пізніше театр очолювали Roxana Silbert і Sean Foley, а нині творчий курс закладу визначає Joe Murphy, який робить ставку на нові п’єси, локальні історії та сучасне прочитання класичних творів.
Саме тому, коли після фінальної сцени зал вибухає оплесками, їх цілком справедливо можна вважати адресованими не лише акторам. Адже ще до того, як завіса піднялася вперше, вистава вже багато тижнів існувала в голові режисера. І якщо глядачі виходять із театру з відчуттям, що прожили чиєсь життя разом із героями, то це означає, що свою найважливішу роль режисер виконав бездоганно.
Костюмери за лаштунками бірмінгемських театрів
Костюмерів у театрі зазвичай згадують лише тоді, коли ґудзик раптом відірвався просто посеред вистави або лицар випадково вийшов на сцену в черевиках придворного. В усіх інших випадках здається, що розкішні сукні, військові мундири, королівські мантії чи старовинні капелюхи просто живуть у театральних шафах і самі собою з’являються на акторах за кілька секунд до виходу на сцену.
Насправді ж за кожним костюмом стоять десятки годин роботи. Хтось його придумав, інший підібрав тканину, третій пошив, четвертий переробив після репетицій, а п’ятий стежить, щоб під час вистави актор устиг змінити образ буквально за пів хвилини. Іноді саме костюмери рухаються театром швидше за всіх — ще мить тому вони застібали плащ одному артистові, а вже за хвилину допомагають іншому перевтілитися з жебрака на короля.
У Бірмінгемі ця професія має особливу історію. Театральний гардероб тут переживав не лише творчі злети, а й справжні трагедії. Під час Бірмінгемського Бліца 1940 року було знищено театральний гардероб Birmingham Repertory Theatre. У вогні згоріло майже три десятиліття накопичених костюмів, реквізиту й декорацій — усе, що театр збирав і створював від моменту свого відкриття у 1913 році. Для будь-якого театру це було б катастрофою, адже зникли не просто речі, а матеріальна пам’ять сотень постановок.
Втім, бірмінгемські театрали вирішили, що навіть війна не має права скасувати театр. Частину одягу позичали, щось перешивали буквально з того, що вдалося врятувати, а коли становище стало зовсім критичним, засновник театру Баррі Джексон переніс театральне життя до міських парків. Саме там народився проєкт Plays in the Parks — вистави просто неба, де головним було вже не багатство гардероба, а бажання людей хоча б на кілька годин забути про війну.
Суфлер — людина-невидимка за лаштунками бірмінгемського театру
Але є театральні професії, успіх яких вимірюється тим, наскільки непомітно вони виконують свою роботу. Суфлер — саме з таких. В ідеальному світі глядач узагалі не мав знати, що ця людина існує. Якщо про суфлера згадували після вистави, це зазвичай означало, що щось пішло не за планом. Але ще якихось сто років тому без нього було складно уявити будь-який поважний театр, зокрема й у Бірмінгемі.
Робота суфлера лише на перший погляд, здавалася простою. Насправді ж він мав знати текст усієї вистави ледь не краще за самих акторів.
У бірмінгемських театрах, як і в більшості британських театрів XIX та початку XX століття, суфлер був одним із ключових працівників постановки. Тодішній репертуар змінювався значно частіше, ніж нині, а актори могли паралельно готувати одразу кілька різних вистав. Запам’ятати величезні обсяги тексту було непросто, тому присутність людини, яка могла непомітно прийти на допомогу, вважалася цілком звичною практикою.
Існує стара театральна байка, що найкращий суфлер — це той, про існування якого ніхто так і не дізнався. І, мабуть, це одна з найскромніших, але водночас найвідповідальніших професій, які будь-коли існували в театрі.
Для кого аплодисменти в бірмінгемському театрі
Звісно, ми розповіли лише про невелику частину людей, завдяки яким народжується театральне диво. Насправді ж у бірмінгемських театрах працюють десятки інших фахівців: сценографи, художники з освітлення, звукорежисери, бутафори, гримери, реквізитори, працівники сцени, адміністратори та багато інших. І саме тому, аплодуючи після вистави, варто пам’ятати: ці оплески заслужили не лише актори, якими б бездоганними вони не були.