Флешмоб — явище доволі дивне, якщо не сказати ексцентричне. Люди, які ще хвилину тому із серйозними обличчями поспішали у своїх дуже важливих справах, раптом починають синхронно танцювати або дути у валторни посеред вокзалу. Наче це найприродніша річ у світі, а не колективне божевілля. Зумери щиро вірять, що цей феномен народився десь між появою TikTok, YouTube та їхнім власним бажанням зібрати мільйон переглядів.
Але на birmingham-trend.com чудово знають, що Бірмінгем практикував подібні «раптові музичні вторгнення» ще тоді, коли максимумом миттєвої комунікації був міський глашатай, який горлав новини на площі. Бірмінгем — місто робітників, фабрик і вічного диму — у XIX столітті дивним чином виявилося ще і столицею стихійних виступів. Британці звикли збиратися в натовпи й раптово затягувати пісню задовго до того, як людство взагалі вигадало слово «флешмоб».
Спонтанний рев у переповнених пабах після п’ятого кухля елю, хаотичні й не завжди цензурні хори на футбольних трибунах, дикі вуличні перформанси під час ярмарків — усе це пращури сучасних вірусних відео. Тож нинішні акції, які змушують пасажирів на Нью-Стріт протирати очі від подиву, — це не вигадка інтернету. Це просто новий цифровий марафет старої бірмінгемської звички спонтанно, а головне — голосно заспівати.
Про бірмінгемського дідуся сучасних флешмобів
У XIX столітті Бірмінгем узагалі поводився так, ніби жив усередині нескінченного мюзиклу. Поки одні британські міста пишалися фабриками, портами чи банками, Бірмінгем із дивною впертістю перетворював будь-яке масове зібрання на привід хором щось виконати. І якщо сучасний флешмоб — це раптовий колективний перформанс у публічному просторі, то вікторіанська Англія, видається, просто не мала потрібного терміна для того, що регулярно відбувалося на бірмінгемських вулицях.
Одним із головних символів цієї музичної одержимості став Birmingham Festival Choral Society, який почав формуватися ще в 1843 році. Формально це був поважний хоровий колектив, культурна гордість міста й осередок академічної музики. Але якщо дивитися менш офіційно, Бірмінгем просто десятиліттями тренувався збирати величезні натовпи, які синхронно співали з таким ентузіазмом, ніби від цього залежала доля Британської імперії.
Місто історично обожнювало масове співання як громадський ритуал. Причому співали всі й усюди. Духові оркестри раптово вривалися в робітничі квартали під час brass band procession, змушуючи мешканців визирати у вікна й на кілька хвилин забувати про заводський дим та щоденну втому. Святкові марші легко перетворювалися на шумні музичні ходи, де межа між глядачем і учасником зникала вже після другого куплету. Після футбольних матчів Бірмінгем традиційно переходив у режим колективного реву — інколи настільки гучного, що випадковий турист міг подумати про початок революції.
Окремим жанром були ярмарки та civic celebrations, де вуличні performers, музиканти й просто натхненні елем починали стихійні виступи просто посеред натовпу. У XIX — на початку XX століття межа між «організованим концертом» і «міською музичною анархією» тут була настільки тонкою, що часом її не помічали навіть самі бірмінгемці. І, можливо, саме тому сучасні флешмоби так легко прижилися в місті: Бірмінгем займався цим ще задовго до появи смартфонів, соцмереж і людей, які кричать: «Знімай, знімай, це піде в TikTok!».
Співаймо. Танцюймо. Завмираймо
Поява інтернету, а особливо соцмереж, зробила для практики флешмобів те саме, що бензин робить для багаття. Людство раптом зрозуміло: тепер можна не просто дивно поводитися в громадських місцях, а ще й отримувати за це лайки, перегляди та кілька хвилин цифрової слави.
Процес швидко став некерованим, а флешмоби почали множитися швидше, ніж меми про котів. Одним із творців сучасної культури флешмобів став журналіст Білл Васік. Саме його акцію 2003 року часто називають першим сучасним флешмобом. У нью-йоркському універмазі Macy’s Herald Square близько сотні людей одночасно зайшли до меблевої секції й почали абсолютно серйозно переконувати продавців, що всі вони живуть разом у комуні на околиці міста й шукають для неї один-єдиний «любовний килимок» (love rug).
Працівники магазину тоді, мабуть, дуже пошкодували, що не взяли вихідний. Потім почалася справжня епідемія колективного дивацтва. У 2009 році на вокзалі Liverpool Street station у Лондоні сотні людей раптово влаштували синхронний вибуховий танець просто посеред ранкової тисняви. Пасажири, які ще хвилину тому нервово перевіряли табло потягів, несподівано опинилися всередині масштабного мюзиклу.
Британська стриманість тоді пережила важкі часи, а відеоролик підірвав ранній YouTube. Не менш культовим став перформанс Frozen Grand Central у Нью-Йорку. У тому ж 2008 році рівно 207 людей за командою артгрупи Improv Everywhere одночасно завмерли просто посеред Центрального вокзалу на п’ять хвилин. Хтось стояв із телефоном біля вуха, хтось ніс каву, а хтось застиг у дуже незручній позі.
Найкраще в цій акції те, що перехожі спершу намагалися поводитися так, ніби все нормально. Але коли дві сотні людей одночасно перетворюються на манекени, навіть загартований Нью-Йорк починає нервувати. Відтак флешмоби швидко довели одну просту річ: людям страшенно подобається можливість хоча б на кілька хвилин вийти з ролі заклопотаного дорослого.
Твій вихід, місто тисячі ремесел!
Бірмінгем, який мав багаторічний досвід колективного музичного хаосу ще з вікторіанських часів, не збирався пасти задніх і напрочуд органічно вписався в нову епоху. Одним із найвідоміших місцевих флешмобів став масовий спів Bohemian Rhapsody гурту Queen у центрі міста. У 2018 році сотні людей зібралися біля Birmingham Cathedral і раптово перетворили площу на гігантський хор. Перехожі спочатку дивилися на це з типовим британським виразом стриманого здивування, але дуже швидко самі починали підспівувати «Galileo!» так, ніби репетирували все життя.
А буквально за кілька місяців до цього місто пережило масовий спів хіта Africa гурту Toto. Ідея була настільки абсурдною, що спрацювала бездоганно: кілька сотень людей добровільно прийшли в центр Бірмінгема лише для того, щоб синхронно виконати пісню 1980-х під зимовим британським небом. Інтернет, звісно, був у захваті.
Але справжній рівень бірмінгемської відданості музичному абсурду місто продемонструвало у 2019 році, коли на вокзалі Birmingham New Street railway station відбувся флешмоб за участі 67 валторністів. Його організував Royal Birmingham Conservatoire.
Пасажири, які просто намагалися не запізнитися на потяг, несподівано опинилися всередині живого оркестру. І це, мабуть, найкращий опис сучасного флешмобу: ти виходиш по каву, а через хвилину стоїш серед десятків людей із духовими інструментами.
Найбожевільніший флешмоб ще попереду
Видається, історія флешмобів узагалі ще далека від фіналу. Людство надто любить колективно робити щось дивне в громадських місцях, щоби просто взяти й зупинитися. І цілком можливо, що найабсурдніший, найгучніший або найкумедніший перформанс на нас тільки чекає.
Ба більше — є всі шанси, що станеться це саме в Бірмінгемі. У місті, де люди понад століття тому вже влаштовували масові співи без TikTok та Wi-Fi. Бірмінгем, очевидно, завжди мав особливу звичку: раптово перетворювати буденний міський шум на колективне мистецтво.
Джерела:
