У кожного великого міста є своя, так звана «музична вітрина» — місце, де люди у вечірніх костюмах та сукнях слухають симфонії, оперні арії та із серйозним виглядом обговорюють творчість Густава Малера чи Людвіга ван Бетховена. У Бірмінгемі роль такого культурного храму дісталася Symphony Hall — концертній залі, яку місто дуже часто подає як доказ того, що тут існують не лише заводи, футбол і хеві-метал.
Саме тут звучить класична музика, виступають симфонічні оркестри, джазові виконавці та артисти світового рівня, після чого місцева публіка обговорює рівень акустики так, ніби кожен із них усе життя працював звукорежисером. Втім, історія Symphony Hall насправді значно цікавіша за традиційне «ще один концертний зал». Про те, як він з’явився, чим особливий і хто тут виступав — читайте на birmingham-trend.com.
Як Бірмінгем вирішив утерти носа столиці
Ідея побудувати власний сучасний концертний зал у Бірмінгемі виникла ще у 1980-х, коли місто раптом вирішило, що статус «батьківщини металу» — це чудово, але іноді непогано б ще й Бетховена послухати. Особливо після успіху City of Birmingham Symphony Orchestra та популярності диригента Simon Rattle, який фактично зробив місцевий оркестр міжнародною зіркою. Старих залів для таких амбіцій уже не вистачало, тому місто вирішило будувати щось серйозне — із правильною акустикою, великими фоє та атмосферою культурної столиці, а не лише промислового центру.
Проєкт розробили архітектори Percy Thomas Partnership та Renton Howard Wood Levin, а сам Symphony Hall став частиною великого комплексу ICC. І тут Бірмінгему, треба визнати, пощастило більше, ніж із Birmingham Town Hall, під час будівництва якого автори проєкту встигли збанкрутувати ще до завершення робіт. У випадку Symphony Hall обійшлося без настільки драматичних сюжетів: будували довго, дорого й дуже технічно. Через залізницю просто під будівлею зал навіть встановили на спеціальні гумові опори, аби потяги не псували симфонії своїм «соло».
Офіційне відкриття відбулося в 1991 році, причому з усім британським набором урочистостей: стрічки, телекамери, чиновники та Elizabeth II, яка особисто відкривала комплекс. Головною музичною подією став гала-концерт оркестру CBSO під керівництвом Саймона Реттла — щоб одразу було зрозуміло: Бірмінгем тепер грає у вищій культурній лізі.
Його головна легенда — це акустика
Після відкриття Symphony Hall Бірмінгем почав поводитися як місто, яке нарешті отримало культурний аргумент у суперечках із Лондоном і Манчестером. Причому аргумент дорогий, акустично вивірений і з дуже серйозними обличчями у фоє. Головними «мешканцями» залу став City of Birmingham Symphony Orchestra, який саме у 1990-х переживав свій золотий період завдяки диригенту Simon Rattle. На той момент CBSO уже давно перестав бути просто «хорошим регіональним оркестром» і перетворився на колектив міжнародного рівня, а Symphony Hall став для нього приблизно тим самим, чим хороший стадіон є для футбольного клубу: символом статусу.
Сам Реттл фактично став одним із головних культурних героїв Бірмінгема кінця XX століття. Його концерти у Symphony Hall регулярно збирали аншлаги, а британська преса писала про те, що місто, яке десятиліттями асоціювалося із заводами, металургією та важким роком, раптом стало одним із центрів академічної музики країни. Особливо кумедно це виглядало на фоні того, що буквально за кілька кілометрів від залу туристам продовжували продавати сувеніри із Black Sabbath.
Втім, дуже швидко стало зрозуміло, що Symphony Hall не хоче бути «храмом лише для класики». Акустика виявилася настільки хорошою, що сюди почали активно запрошувати джазових музикантів, вокалістів та навіть артистів, які зазвичай асоціюються зовсім з іншими майданчиками. Тут виступав Wynton Marsalis — один із найвідоміших джазменів сучасності, концерти якого місцеві критики називали «майже аудіофільським досвідом». З’являвся і Tony Bennett, чий класичний американський вокал у залі з ідеальною акустикою звучав настільки чисто, що частина публіки, здається, боялася навіть ворухнутися під час виступу.
Серед інших знаменитостей тут співали Andrea Bocelli, Diana Krall та Sting. Останній взагалі став хорошим прикладом того, як Symphony Hall поступово навчився поєднувати академічну репутацію з популярною музикою для публіки, яка любить одночасно і джаз, і рок, і симфонічні аранжування. А вже у 2010-х окремим феноменом стали концерти Joe Hisaishi — автора музики до фільмів Studio Ghibli. На них до Symphony Hall приходили люди, які навряд чи регулярно слухають Малера, зате прекрасно знають «Мого сусіда Тоторо». І це, мабуть, найкраще пояснює еволюцію залу: від елітарного символу культурних амбіцій до місця, де академічна музика перестала виглядати чимось «лише для обраних».
Окремою легендою Symphony Hall залишається його акустика. Місцеві меломани люблять говорити про неї з тією ж серйозністю, з якою футбольні фанати обговорюють трансфери. Зал проєктували так, аби звук рівномірно поширювався навіть на найдальші місця. У результаті Symphony Hall регулярно потрапляє до рейтингів найкращих концертних залів світу, а музиканти часто заявляють, що тут «чути кожну деталь». Щоправда, є і побічний ефект: кашель у невдалий момент у такому залі автоматично перетворює людину на головного антагоніста вечора.
Німецький орган як символ статусу
І ще одна деталь, про яку у випадку Symphony Hall хочеться розповідати окремо — це орган. Бо коли Бірмінгем вирішив будувати концертний зал світового рівня, обмежуватися просто «гарною акустикою» тут ніхто не збирався. Місто захотіло отримати ще й інструмент, який мав би справляти враження навіть на людей, далеких від академічної музики. І, треба визнати, план спрацював.
Орган для Symphony Hall виготовляла знаменита німецька компанія Johannes Klais Orgelbau з Бонна — фірма, яка створює органи ще з XIX століття і давно має репутацію одного з найавторитетніших виробників у Європі. Інструмент проєктували спеціально під акустику залу, а його створення та монтаж тривали кілька років. У підсумку Бірмінгем отримав справжнього гіганта: майже шість тисяч труб, чотири клавіатури, десятки тонн ваги та конструкцію, яку довелося буквально інтегрувати в сцену Symphony Hall.
Причому орган встановлювали вже після відкриття залу, і для міста це була окрема культурна подія. У Британії концертні органи традиційно сприймаються майже як символ статусу музичного майданчика, тож Бірмінгем фактично заявив: тепер у нас є не лише заводи, футбол і спадщина Black Sabbath, а ще й один із найвідоміших концертних органів країни.
Нині Klais Organ у Symphony Hall вважається одним із найвідоміших у Великій Британії, а органні концерти тут регулярно збирають повні зали. І це, мабуть, одна з найкращих ілюстрацій сучасного Бірмінгема: міста, яке навчилося однаково пишатися і важким роком, і музикою, написаною кілька століть тому.
Якби Symphony Hall не побудували, його довелося б вигадати
Зрештою, історія Symphony Hall доводить: якби цього залу не побудували у 1990-х, Бірмінгему все одно довелося б його вигадати. Почавши як елітарний і дорогий статусний аргумент, зал зумів стати живим серцем міста. Місцем, де промислове минуле, величний німецький орган, джаз, рок та саундтреки Studio Ghibli нарешті знайшли свій ідеальний спільний дім.
Джерела:
