Дивно, що театр у Великій Британії під час Другої світової війни отримав порівняно мало наукової уваги та досліджень. Радикальні зміни, спричинені війною, особливо з погляду державних субсидій, у кращому випадку коротко десь згадувалися. Навіщо були запроваджені ці субсидії, для чого створена Рада мистецтв читайте на birmingham-trend.com.
Початок війни — закриття театрів
Спочатку уряд вирішив позакривати всі театри. Та після короткого періоду закриття, яке відбулося після оголошення війни 3 вересня 1939 року, театри по всій Британії було дозволено знову відкрити. Мотивація цього рішення виходила за рамки ідеї відвернути глядачів, втомлених воєнними діями, і задовольняло більш загальні вимоги до мистецтва та його ролі в суспільстві. Річ у тім, що ця війна проти нацистської Німеччини була не звичайною війною — це був конфлікт ідеологій. Він вийшов за рамки Першої світової війни й переріс у боротьбу за захист цінностей цивілізованого світу проти нацизму.
Відтак цього разу була нагальна потреба не лише в розвагах на кшталт тих, що надавала, до прикладу, Лєна Ешвелл у французьких зонах бойових дій під час Першої світової війни. Із самого початку стало зрозуміло, що Британія боролася за свою культурну спадщину. Театр, який відповідав би цим вимогам, мав бути піднесеним, освітнім та національним.
Ще влітку 1940 року чиновники відчули прямий зв’язок між певною репертуарною програмою та піднесенням бойового духу. Забезпечення життєдіяльності збройних сил і цивільного населення було надзвичайно важливим. Але, як підкреслювали деякі посадовці, наприклад, Кеннет Кларк, потрібно було не просто увійти з розвагою на кшталт кіно чи мюзик-холу, а з чимось таким, що займатиме розум людей. Він недвозначно вимагав, щоб уряд узяв активну участь у стимулювальних заходах такого роду.
Пропагандистський потенціал театру
Відтак уряд почав підтримувати театральне мистецтво через регулярні державні субсидії, уперше в британській історії, усвідомлюючи й все більше сподіваючись вплинути на пропагандистський потенціал театру. Місія Ради заохочення музики й мистецтв була спрямована на домашній фронт, оскільки мета цієї організації була сприяти розвитку мистецтва за допомогою державної підтримки. Початкова мета полягала в наданні фінансової допомоги драматичним і музичним товариствам, яким було складно підтримувати свою діяльність під час війни. Ширша мета полягала в піднесенні морального духу через мистецтво.
Держава вперше в історії Великої Британії стала покровителем виконавського мистецтва, що свідчило про те, що мистецтво розглядалося, як явище загальнонаціонального значення. Початковий акцент на аматорських товариствах незабаром змінився на підтримку професійних труп. Наприклад, балет Садлерс Веллс, балет Рамберта й балет Юсса гастролювали в університетах, гарнізонах і гуртожитках, а трупа Олд Вік із Сибіл Торндайк у головній ролі кілька сезонів поспіль ставила Шекспіра у валлійських шахтарських селищах. Опера також отримала нове дихання завдяки підтримці Ради заохочення, а трупа Sadler’s Wells гастролювала промисловими містами Півночі.
У заводських їдальнях організовували концерти камерної музики, а симфонічні концерти влаштовували для військових робітників. Цікаво, що цей порядок денний не був секретом, оскільки Рада заохочення музики й мистецтва відкрито заявляла, що сподівається створити постійну, освічену аудиторію по всій країні, і безсумнівний успіх її проєктів, підтверджував цей підхід. Баррі Джексона в Бірмінгемі запідозрили в зловісних мотивах коли він представляв репертуар, який вважався, аж надто інтелектуально складним. Але насправді, це, як ніколи, було саме тим, що мала на меті зробити організація.
Бірмінгемський репертуарний театр
Бувши третім містом Великобританії за кількістю бомбувань під час Другої світової війни, міський ландшафт Бірмінгема незворотно знищувався, з огляду на зруйновані будівлі. У підсумку він майже повністю змінився внаслідок бомбувань. Повітряні атаки завдали непомірної шкоди в багатьох районах міста, страждала архітектура, яка нищилась на очах. Приміщення в яких працювали бірмінгемські театри не були винятком.
На цьому тлі, цікаво подивитись, як працювали Бірмінгемські театри під час «Бліцу». Бірмінгемський репертуарний театр один із тих закладів, який має із цього приводу захопливу історію. Після початку війни заклад спочатку «кульгав» та залишався відкритим перед обличчям дедалі частіших обстрілів. Повітряні нальоти та відключення світла призводили до постійної зміни часу вистави, не кажучи вже про те, що шанси зберегти акторський склад єдиним протягом усієї постановки наближались до нуля. Якщо когось з акторів призивали в армію, то театр був безсилий зупинити цей від’їзд. А відтак, цей час став досить продуктивним для дублерів.
Попри всі зусилля компанії, настав момент, коли заклад був змушений закритися. Німецька бомба влучила в будівлю, де знаходився гардероб театру, і 30 років мистецтва, швейних виробів і костюмів згоріли у вогні. До грудня 1940 року люті повітряні нальоти закрили двері Rep на два роки, але це не означало кінець театру в місті під час Другої світової війни.
Лорд-мер Бірмінгема запропонував засновнику та режисеру Баррі Джексону створити серію Plass in the Parks. Тобто постановок, які відбуватимуться на відкритому повітрі в зелених зонах Бірмінгема та будуть доступні для публіки. Використовуючи фонд екстреної допомоги мера, а також підтримку Ради із заохочення музики та мистецтва, Джексон отримав необхідну фінансову підтримку, щоб втілити ідею в життя. Хоча він сам не ставив п’єси, засновник Rep був рушійною силою проєкту та використовував порожній театр, як адміністративний центр.
Схема Plays in the Parks мала успіх, і близько 36 000 людей відвідали парки Кеннон-Хілл, Астон, Хендсворт і Уорд-Енд, щоби подивитися вистави протягом літніх сезонів війни. Тріумф проєкту призвів до буму в мистецтві в другій половині Другої світової війни, який посилився, коли театри, такі як Rep, змогли знову відкритися в 1942 році. Цікаво, що в одній з останніх п’єс на відкритому повітрі молодий Пол Скофілд зіграв Гораціо в «Гамлеті», видатний талант, який про себе ще заявить на театральній сцені.
Бірмінгемський Іподром
Після початку Другої світової війни й нетривалого зачинення всіх театральних закладів, бірмінгемський Іподром знову відчинив свої двері з великим вар’єте, щоб розважати й смішити публіку. Після цього, за винятком трьох місяців між листопадом 1940 року та лютим 1941 року, коли Бірмінгемський «Бліц» був найжорстокішим, актори продовжували їздити, переважно двічі на день, для того, щоб розважати місто.
Звісно, все відбувалося далеко не так, як до війни. З огляду на бомбування та небезпеку для життя, а також в умовах відключення світла, коли не можна було його вмикати, а на вулицях була непроглядна темрява, час шоу та вистав було змінено зі звичайних 18:40 і 20:50 на 17:35 і 19:45, а відвідувачів попросили брати із собою протигази, оскільки спочатку були побоювання газових атак. У міру того, як повітряні нальоти посилилися, шоу почали показувати о 13:30 та о 15:30.
У театрі про небезпеку повідомляли світлові сигнали, які запалювались з обох боків сцени. Ті з глядачів, хто хотів, міг покинути театр, але було відомо, що залишатись тут було безпечніше. Крім того, гроші за квитки були сплачені.
Джерела:
