Коли мова заходить про заборону постановки тієї чи іншої п’єси в театрах Бірмінгема, то одразу пригадується сумнозвісний офіційний державний контроль над театром, який вимагав ліцензування всіх п’єс канцелярією Lord Chamberlain’s Office. Так уряд забезпечував дотримання суспільної моралі та політичної придатності, забороняючи або, скорочуючи контент, пов’язаний із сексом, лайкою та королівською родиною.
Це правило було скасовано Законом про театри, який набрав чинності лише в 1968 році, поклавши край системі, що існувала не одне століття. Драматурги час від часу боролися із цензурою, юристи підтримували її для правового захисту, але зміна суспільних поглядів та тиск з боку митців призвели до того, що театрам дозволили дотримуватися загального права. Про особливості театральної цензури в Бірмінгемі, та про те, як із нею боролися читайте тут: birmingham-trend.com.
Між національним контекстом і місцевою специфікою
Протягом більшої частини своєї історії британський театр розвивався під пильним і часто вельми обмежувальним наглядом цензури. І хоча, Бірмінгем, друге за величиною місто Великої Британії та важливий промисловий і культурний центр, ніколи не мав власної офіційної системи театральної цензури, його роль в історії протистоянь між драматичним мистецтвом та інституційними заборонами далеко не є другорядною. Навпаки, місто посіло, ледь не ключову роль, у цьому протистоянні. Це особливо яскраво проявилося в напруженні між мистецтвом, політикою та мораллю.
До 1968 року будь-яка п’єса, призначена для публічного показу в Англії, повинна була отримати дозвіл від Lord Chamberlain’s Office, установи, відповідальної за контроль змісту театральних творів. Ця попередня цензура офіційно мала на меті захист суспільної моралі та соціального порядку, але насправді вона також слугувала для нейтралізації радикальних політичних висловлювань, критики релігії, монархії чи класової структури.
Заборони не залежали від англійських міст, тобто коли п’єса була відхилена лордом-камергером, вона заборонялася скрізь, включаючи Бірмінгем. Однак саме регіональні театри, більш сміливі, ніж театри Вест-Енду, часто намагалися розширити ці межі, перетворюючи деякі міста на осередки культурного опору.
Відтак у XX столітті саме Бірмінгем став містом, глибоко позначеним соціальними реаліями, мова про індустріалізацію, робітничий клас, профспілкову боротьбу, імміграцію та культурне розмаїття. Ця конфігурація суттєво вплинула й на його театр. До прикладу, Бірмінгемський репертуарний театр, заснований у 1913 році, швидко завоював репутацію місця, готового приймати сучасні, соціально ангажовані й часом суперечливі тексти.
У цьому контексті Бірмінгем був не стільки місцем прямої цензури, скільки простором протистояння між художніми амбіціями та обмеженнями, накладеними державою, місцевою владою або державними спонсорами. Дебати навколо деяких п’єс набували тут особливого значення, оскільки вони резонували з реаліями життя місцевої публіки.
Заборонений Джордж Бернард Шоу
Найбільш символічним прикладом британської театральної цензури залишається Джордж Бернард Шоу. Його п’єса «Професія місис Уоррен», написана в 1893 році, була заборонена протягом десятиліть через її центральну тему — проституцію та моральне святенництво вікторіанського суспільства. Хоча Шоу не був уродженцем Бірмінгема, його твори часто захищали регіональні театри, які прагнули зламати моральні кайдани, накладені лондонською цензурою.
Річ у тім, що в Бірмінгемі, як і в інших промислових містах тогочасної Англії, ідеї Шоу знаходили особливий відгук у публіки, чутливої до питань соціальної справедливості та критики еліт. Спроби поставити його п’єси були частиною ширшої стратегії, спрямованої на розширення меж дозволеного театру.
На відміну від Шоу чи Едварда Бонда, твори лише небагатьох авторів із Бірмінгема були офіційно заборонені. Однак дехто з них стикався з більш витонченими формами цензури, які часто називають непрямою або «м’якою» цензурою. Про що мова.
Найбільш відомим випадком є Девід Едгар, уродженець Бірмінгема і видатна постать британського політичного життя. Його п’єси, такі як «Доля» або «Майдні», прямо порушували чутливі теми, адже в них згадувалися крайні праві, йшлося про тероризм, була присутня ідеологічна маніпуляція та досліджувалися розколи в британському суспільстві.
І тут саме цікаве. Формально такі твори не були заборонені законом, але іноді вони викликали сильну політичну ворожість, а це призводило до тиску на театри, полеміку в суспільстві та ЗМІ, а у деяких випадках, фінансову небажаність з боку місцевої влади.
У Бірмінгемі такі напруження відображали ширшу реальність. Після офіційного скасування цензури в 1968 році контроль над театром не зник, а змінив форму. Умовні субсидії, самоцензура художніх керівників, побоювання реакції громадськості чи релігійних кіл — усі ці механізми могли обмежувати поширення певних творів без застосування, навіть офіційної заборони.
Кінець цензури
Скасування офіційної цензури завдяки Закону про театри 1968 року стало вирішальним поворотом. У Бірмінгемі, як і в інших великих містах, з’явився більш експериментальний, політичний і різноманітний театр. Проте новонабута свобода супроводжувалася новими обов’язками та конфліктами.
До прикладу, деякі п’єси, що порушували теми расизму, імміграції, релігії або гендерних питань, викликали місцеві скандали. У Бірмінгемі, місті, яке є взірцем мультикультурності, ці дебати часто були дуже гострими та напруженими. Вистави більше не заборонялися державою, але іноді їх прибирали з репертуару або маргіналізували під тиском громадських груп, що свідчило про те, що цензура могла існувати й без чіткого законодавчого регулювання.
Історія театральної цензури в Бірмінгемі не зводиться до переліку заборонених п’єс. Вона скоріше відображає постійний діалог між театром і суспільством, між художньою свободою та політичними, моральними або економічними обмеженнями. У рамках британської національної політики місто відзначилося своєю активною роллю в перегляді встановлених норм. Бірмінгем не тільки зазнав цензури, він часто допомагав боротися з нею, перетворюючи свій театр на місце дебатів, опору та культурних новацій.
Сучасна цензура
У наш час, попри XXI століття на вулиці, театральна цензура в Бірмінгемі так само трапляється. Останній відомий випадок стався у 2004 році в Birmingham Rep, коли відбулося сумнозвісне скасування п’єси Гурпріта Каур Бхатті «Бехзті».
Цьому сприяли організовані протести, які допомогли придушити театральні дебати. П’єса «Бехзті» містила сцени зґвалтування, жорстокого поводження та вбивства всередині сикхського храму, що спричинило масові демонстрації біля будівлі Birmingham Rep. У підсумку, в інтересах громадської безпеки, ця п’єса швидко «покинула» репертуар.
Відтоді її ставили у Франції та Бельгії, але, окрім неопублікованого читання в театрі Сохо у 2010 році, у Великій Британії її так і не показали. Отже, якщо робити короткий висновок, то він буде не дуже оптимістичним, очевидно, що театральна цензура у Великій Британії загалом, та Бірмінгемі зокрема, можливо, і мертва, але повної свободи слова ще не досягнуто.
Джерела:
- https://www.theguardian.com/stage/2011/dec/27/c-for-censorship-a-z-modern-drama
- https://books.openedition.org/pur/45008
- https://www.parliament.uk/about/living-heritage/transformingsociety/private-lives/relationships/collections1/1968-theatre-censorship/1968-theatres-act/
- https://www.prospectmagazine.co.uk/culture/53893/censorship-is-back-on-the-british-stage
