Нині багатьом людям важко, навіть уявити як, відвідували кінотеатри в минулому, про те, який це був величезний масштаб і колективний досвід. В одному з найбільших кінотеатрів Бірмінгема в середині XX століття ви мали б за компаньйонів понад 2000 людей, які зібралися разом в одному великому приміщенні й всі дивилися одне й те саме. Погодьтесь, це дещо відрізняється від відвідування сучасного мультиплекса, де можуть бути сотні чи тисячі глядачів, але вони розкидані по дюжині чи більше екранів. Про історію кінотеатрів у Бірмінгемі читайте на birmingham-trend.com.
Перші кінотеатри Бірмінгема
14 березня 1914 року Grand Picture House, що належав компанії Saltley Grand Picture House Co., відкрив свої двері на Алум-Рок-роуд, як другий із чотирьох кінотеатрів на цій вулиці. Grand був спроєктований одним із найплідніших кіноархітекторів Бірмінгема Арчибальдом Герлі Робінсоном. Саме він, свого часу також побудував The Beaufort & Harborne Picture House тощо.
Місця для сидіння в закладі вміщували до 950 глядачів і були забезпечені кабінками. У кінотеатрі був балкон. Глядачі могли відвідувати заклад та дивитися фільми під супровід оркестру з 10 учасників. Саме в цьому оркестрі улюблений і талановитий піаніст-композитор Бірмінгема Гаррі Енглман починав своє навчання музичного ремесла, граючи в кіно під керівництвом свого батька Джозефа Енглмана, який на той час був там музичним директором. Але, як і для тисяч інших музикантів по всій країні, поява звукового кіно означала для цього оркестру безробіття. Grand зачинив свої двері в 1959 році, показавши Snowfire, Sabu і Magic Ring на своє прощання.
Ця історія була більш менш стандартною для кінотеатрів, які відкривались у Бірмінгемі на початку XX століття. Про те, що відвідування кінотеатрів мало дуже велике значення для бірмінгемців у ті часи, говорить не лише їх місткість, розкішність інтер’єру тощо. Загально відомою стала історія огранувальника діамантів Сиріла Барб’є, який працював у Ювелірному кварталі Бірмінгема. Саме в кінотеатрі відбулось його перше побачення зі своєю майбутньою дружиною, то ж в пам’ять про це, чоловік, бувши справжнім майстром своєї справи, виконав зменшену копію місця на якому він сидів у той вечір. Нині цей витвір мистецтва знаходиться в одному з музеїв Бірмінгема. Цей випадок дуже красномовно свідчить про важливість кінематографа для бірмінгемців.
Як гриби після дощу
Відтак кінотеатри з’являлися в місті, як гриби після дощу. За п’ятдесят років між закінченням Першої світової війни та кінцем 1960-х років у Бірмінгемі з’явилися кінотеатри всіх форм і розмірів, на будь-який смак. Між 1919 і 1939 роками лише Бірмінгемська корпорація побудувала 51 тис. приміщень, а ще десятки тисяч побудували спекулятивні приватні будівельники. Мережі кінотеатрів поспішно відкривалися по всьому місту. Деякі з них були розкішні, схожі на печери. Такі, зазвичай, обслуговували, як нові муніципальні маєтки для заможних робітників на півночі міста, як-от у районі Кінгстанд і Шелдон. Але були й нові спільноти з приватними будинками нижчого, середнього класу. Такі з’являлися, зазвичай, на півдні, у таких районах, як Квінтон і Лонгбридж.
Кількість кінотеатрів зростала настільки швидко, що містяни жартували, ніби заснована Оскаром Дойчем у Бірмінгемі в 1928 році компанія Odeon, спочатку будувала приміщення цих закладів у швидко урбанізованих місцях на околицях бурхливого міста, а вже потім навколо кінотеатрів зводили житлові будинки.
Але все рано чи пізно закінчується. Не вельми детально досліджена післявоєнна історія свідчить про те, що починаючи з 1960-х років, коли відбулось масове поширення телевізорів та інші зміни в житті містян, що сприяли індивідуалістичним і приватизованим видам дозвілля, призвели до невблаганного занепаду місцевих кінотеатрів і їх остаточного зникнення на початку 1980-х. Можливо, так усе і відбувалося у світі, але не в Бірмінгемі. На допомогу старим, містким кінотеатрам прийшла міграція, яка врятувала багато напівзруйнованих приміщень у центрі міста.
Діаспорське кіно
До 1960-х років такі райони, як Спаркбрук і Балсолл-Хіт на південь від центру Бірмінгема, були домом для великої діаспори з Південної Азії, яка приїхала працювати на міських фабриках та ливарнях. У міру того, як ці спільноти зростали та ставали більш впливовими, вони почали винаймати кінотеатри для показу південноазіатських фільмів. Згодом такі підприємці, як Автар Сінгх Рандхава та його сім’я, почали купувати занепалі кінотеатри, як-от шановний «Волдорф» Спаркбрука, який до слова, був побудований у 1913 році, і показувати фільми, які хотіли бачити нові мешканці цього району.
Ті перші кіноклуби, а пізніше кінотеатри, в яких демонстрували інше кіно, збирали відвідувачів з усього Мідлендсу. Це, своєю чергою, спонукало до заснування інших підприємств, які б обслуговували діаспору з Південної Азії та їхні сім’ї. Відтак відбувалося «омолодження» центральних вулиць міста та створення процвітаючих районів, які живуть донині.
До слова південноазіатська діаспора була не єдиною з новоприбулих до Бірмінгема, яка використовувала кінотеатри, як засіб формування спільноти та самоствердження на новому місці. Сесіл Морріс, який приїхав до Бірмінгема з Ямайки в 1962 році, вдихнув нове життя в елітний кінотеатр Хендсворта в 1970-х роках, показуючи Blaxploitation і карибські фільми, обслуговуючи міські афро-карибські та інші темношкірі спільноти, чия специфічна культура кіновиробництва була зовсім не представлена в місті на той час.
Усі ці історії наочно показують, що кіно та неперевершений спільний досвід уяви, відкриттів та потенціалу для індивідуальної та колективної трансформації, які він пропонує, мажуть успішно адаптуватися та ставати актуальними по-новому. Попри невизначеність кінотеатрів, спричинену Covid-19, останні панельні виставки BMAG вказують на нещодавнє відродження Diy і pop-up сеансів, а також на стійкість невеликих незалежних закладів міста, як на привід для оптимізму в майбутньому. Відтак майбутнє кінотеатрів може бути дуже схожим на їхнє минуле, коли спільноти, побудовані навколо колективних інтересів, ідентичностей і мрій, збираються, щоб разом насолоджуватися фільмами.
Перспективи закладів
І тоді знову буде мати значення місткість закладу, розкішність інтер’єру тощо. Sutton Coldfield є яскравим прикладом стилю Odeon. Це був один із трьох кінотеатрів відкритих у квітні 1936 року. Його розробкою займався Джон Сесіл Клаверінг. Відтак приміщення мало характерні фаянсові панелі та вертикальну вежу. Його характерний вигнутий кутовий вхід був скопійований тим же архітектором із його проєкту Harrogate Odeon. У 1998 році будівля отримала статус II категорії, і до недавнього часу вона була одним із небагатьох оригінальних Odeons, які все ще працювали, як кінотеатр.
Спочатку кінотеатр складався з одного екрана, але в 1972 році було зроблено три, а четвертий екран був доданий пізніше в 1987 році.
Після тимчасового закриття через обмеження, пов’язані з Covid-19 у 2020 році, кінотеатр було закрито на невизначений термін у зв’язку з необхідністю масштабного ремонту. Будівля вийшла на ринок після того, як у липні 2023 року перейшла в управління компанії Empire Cinemas.
Джерела:
